Катерина Сівець: З Маріуполя я виїхала 21 березня

Українська футболістка Катерина Сівець нещодавно поповнила ряди нідерландського ФК Сестум, а першу частину сезону провела у ФК Маріуполь.

– Де тебе застало 24 лютого? Де і як ти дізналася, що розпочався наступ військ росії?

– Я була в Маріуполі. Так як вже розпочались тренування, була підготовка до чемпіонату України. Я прокинулася десь з 5 до 6 ранку, почула дівчат, з якими я жила. Вони були в сусідній кімнаті. Я запитала, що сталося і вони розповіли, що розпочалась війна – росія вже розпочала обстріли майже по всій території України.

І тоді я почула вибухи з лівого берега в Маріуполі. Так як ми жили на західній частині міста, тому в перші дні наш район ще не обстрілювали. Але ми чули, бачили і знали, що коїться з іншої сторони, тому що там жили декілька дівчат з нашої команди.

– Як довго ти залишалися в Маріуполі?

– Я змогла втекти 21 березня…

 – Ти практично місяць пробула ще в Маріуполі. Не вдавалося вирватися?

– В перші дні виїжджали всі на власних авто. Були начебто декілька евакуаційних потягів. Але ми не мали ніякої інформації – де вони, коли їдуть, скільки ще будуть. І ми знали, що всі дівчата залишаються в місті. Тому я не знаю, якось навіть не шукали можливості виїхати.

Хоча моя родина вмовляла мене поїхати. Але ми не знали, як це зробити. Та і люди казали, що вже на другий, третій день війни вже нікого з міста не пропускали.

– Ти з ким залишилася?

– Наші дівчата були по всьому місту. Тому пройти і дізнатися, як вони там було неможливо, тому що було дуже небезпечно. Зі мною були Лена Загуменна і Лена Земляна.

– Де і як ви переховувалися? Як ви той місяць виживали?

– Спочатку ми переховувались у нашому під’їзді, у нас там був підвал. Ми бігали туди на час обстрілу, але переважно були у квартирі. Але з кожним днем ситуація погіршувалась. І ми потроху почали зносити речі у підвал. Найстрашніше за все були авіаудари. Ми пережили три вибухи в радіусі 40 метрів від нас. Перший нас застав у ліжку на п’ятому поверсі. Після чого ми вже не спали в квартирі. Спочатку авіація була тільки вночі. А потім вже почали і вдень бомбардування.

Як виживали? На це питання складно відповісти. Кожен день був, як за рік. Ти не знаешь, що буде наступної хвилини. Готували їжу на вогні перед під’їздом, бо весь час були обстріли. Всі сусідні будинки вже були зруйновані, горіли, і не було нікого. Я маю на увазі не було пожежної, не було швидкої, нікого не було у місті, крім нас – людей і армії. І це з першого дня війни таке.

Потім настало 13 березня і ми дивом залишилися живі. Бо в наш будинок був авіаудар. Все було зруйноване, все засипало, завалило… Ми змушені були втекти до сусіднього бомбосховища. І вже там ми жили, поки не залишили Маріуполь. Вже не було ні у кого квартир, майна. Що знайшли, те й їли. Воду одного разу тільки привезли. І то, вона була заморожена. То люди не могли її набрати. Ще й кожної хвилини були сигнали, то треба було бігти ховатися. І кожного разу, ми втрачали свою чергу. То ми так і не взяли в той день води.

Воду брали з дощу, з пошкоджених труб, зі снігу. Потім чекали поки воно розтане. Але нам пощастило з людьми з нашого під’їзду. То ми всі харчувалися разом, один за одним доглядали! Допомагали. Важке роботу робили чоловіки, дуже мужні. Якби не всі ті люди, з якими я була, мене не було б вже напевно“, – сказала Катерина Сівець.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.