Почнемо цю розповідь з 1992 року. Ряд топових клубів Європи, серед яких Мілан, Барселона, Манчестер Юнайтед, Реал та Інтер ведуть боротьбу між собою за одного футболіста. Всі вони дуже сильно хочуть отримати собі в склад гравця, якого звати Дарко Панчев.
На командному рівні не так давно він виграв Кубок Європейських Чемпіонів та Міжконтинентальний кубок у складі Црвєни Звєзди. Мав дуже класну статистику у збірній Югославії (17 голів за 27 матчів), а останні три роки ставав найкращим бомбардиром чемпіонату Югославії, випереджаючи таких виконавців як Давор Шукер, Предраг Міятовіч, Звонімір Бобан та Мехо Кодро.
Боротьбу за нього виграв таки Інтер. “Змії” заплатили 10,8 мільйонів фунтів. Варто сказати, таку ж суму в тому році міланський клуб заплатив і за Ігоря Шалімова Фоджі. В тому ж році був встановлений того часний світовий рекорд, Ювентус віддав 15 мільйонів фунтів Сампдорії за Джанлуку Віаллі. Але почнемо ми не з цього.
Дарко Панчев: початок кар’єри
Панчев розпочав футбольний шлях у скромному клубі Вардар зі свого рідного міста Скоп’є – столиці Соціалістичної Республіки Македонія, яка входила до єдиної Югославії. До появи в стані «червоно-чорних» юного бомбардира цей клуб являв собою типову команду-ліфт, найвідомішу шістьма титулами переможця другої ліги. Лише до 1980-х Вардар закріпився у Першій Федеральній Лізі Югославії, де рік у рік виборював виживання.
У сезоні 1982-83 17-річний нападник дебютує у чемпіонаті Югославії з рідним клубом і одразу ж робить фурор: юний дебютант забиває 3 голи у 4 матчах! Але це було лише початком! Вже наступного сезону Дарко Панчев із 19 голами з відривом стає найкращим бомбардиром Вищої лігиЮгославії, практично поодинці рятуючи Вардар від провалу (підсумкове 15-те місце з 18 і 3 очки відриву від зони вильоту). А наступного року Дарко покращив цей показник – його 20 забитих м’ячів дозволили “червоно-чорним” сенсаційно посісти п’яте місце та потрапити до кваліфікації Кубка УЄФА.
Надалі до клубу приходить на пост наставника легенда клубу Андон Дончевскі. Легендарний гравець 60-х у свої 50 років особливо нікого не тренував. Все це вилелось в те, що в перший сезон клуб посів лише 9-ту сходинку, а сам Дарко Панчев відзначився лише 12 разів.
Але в езоні 1986/87 Вардар сенсаційно перемагає у югославському чемпіонаті. Македонський клуб вперше в історії розпочинає сезон у Кубку чемпіонів. Але невдовзі стався скандал. Відразу низка команд була позбавлена 6 очок. Вже після сезону Партизан розпочав судовий розгляд та відсудив втрачені очки та, відповідно, титул. Вардар втратив медалі, хоч і зберіг місце в головному єврокубку.
Втім, дебют у Кубку європейських чемпіонів вийшов безрадісним. Вардар відразу потрапив на чинного володаря трофея – Порту – і зазнав двох розгромних поразок з рахунком 3:0. Було очевидно, що стеля цієї команди досягнуто. За підсумками сезону 1987/88 Дарко Панчев зробив те, що колись не зробив його тренер Андон Дончевськи. Свій наступний чемпіонат Югославії македонський бомбардир розпочав у Црвєні Звєзді.
Дарко Панчев: армія і світове визнання
Першість Югославії 1988/89 була, мабуть, найнезвичайнішою в історії: у тому сезоні в ньому було запроваджено дивне правило, яке отримало в народі прізвисько “пенальті Шайбера” на честь президента ЮФА Славко Шайбера. Саме він ініціював це нововведення. Суть правила наступна: нічиї в чемпіонаті скасавані. За перемогу, як і раніше, нараховувалося два очки, а у разі нічиєї після закінчення дев’яноста хвилин призначалася серія пенальті, переможець якої отримував одне очко, а той, хто програв, – жодного.
У результаті чемпіоном Югославії сенсаційно стала скромна Войводіна, яка зіграла за сезон лише 6 разів внічию, до того ж лише одного разу програла серію пенальті. Звєзда відстала на 3 очки, зігравши внічию 7 разів, але лише двічі вигравши у післяматчевій перестрілці.
Примітно, що Панчев, будучи вже зіркою збірної Югославії, більшу частину того сезону пропустив через службу в армії.
“Шість місяців я і інший дуже відомий футболіст Деян Савічевіч робили те ж саме, що і призовники. Нас перекидали у віддалені частини країни, де ми проходили службу звичайнісінькими солдатами“, – згадував він.
Три наступні чемпіонати Югославії (1989/90, 1990/91, 1991/92) бєлградці виграватимуть із величезним відривом, а Дарко Панчев незмінно ставатиме найкращим бомбардиром ліги. Маючи підтримку від таких геніальних півзахисників, як Деян Савічевич та Роберт Просінечки, Панчев набив 35 голів у всіх турнірах у сезоні 1989/90, а наступного сезону збільшив цю кількість до 45 м’ячів у 48 матчах!
Найголовнішим із них був, мабуть, гол у ворота грізної Баварії на мюнхенському стадіоні у півфіналі Кубка Європейських Чемпіонів 1990/91. Перемігши “баварську машину” з Еффенбергом, Аугенталером і Лаудрупом на їхньому полі, футболісти “Зірки” героїчно зрівняли рахунок у матчі-відповіді на останніх секундах і проклали собі шлях у фінал.
У фіналі Црвєну чекав не менш грізний суперник – Марсель з Папеном, Абеді Пеле і Жаном Тігана. Але югослави трималися і основний час завершився з рахунком 0:0. Справа дійшла до таких зненавиджених “зірками” пенальті.
І тут доля з лишком віддала белградцям за невдачі у чемпіонаті 1988/89! Стеван Стоянович відбив удар Мануеля Амороса. Останнім до точки підходить Дарко Панчев, воротар марсельців відверто мухлює і метра на два вискакує з лінії воріт перед ударом, але Панчев невблаганний – він б’є точно в ціль! 29 травня 1991 року на стадіоні в італійському Барі команда з Бєлграда виграла історичний для Югославії трофей!
За підсумками сезону 1990/1991 македонський голеадор мав отримати “Золоту бутсу» як найкращий бомбардир Європи, але тут вибухнув скандал через фальсифікацію статистики в…чемпіонаті Кіпру! У зв’язку з цим France Football зненацька оголосив нагороду неофіційною.
Розгляд тривав півтора десятки років, і справедливість перемогла лише 2006 року, коли Мішель Платіні особисто вручив Панчеву довгоочікувану і абсолютно заслужену “Золоту бутсу”. У голосуванні на “Золотий М’яч” того ж року Дарко фінішував другим разом із товаришем за командою Савічевичем та Лотаром Маттеусом з Інтера, поступившись лише Жан-П’єр Папену з переможеного ним “Марселя”.
Потім почався розпад комуністичної Югославії і лідери Црвєни почали перебиратись до Європи. Роберт Просінечки поїхав підкорювати Іспанію з мадридським Реалом, Стеван Стоянович поїхав до Антверпена, де виграв Кубок Бельгії і дійшов до фіналу Кубка володарів кубків. Інші лідери знаходили не такі сильні клуби: Марович поїхав у шведський Норрчепінг, Шабанаджович – у грецький АЕК, а Бініч – у празьку Славію.
У 1992 році колишня Югославія вже потонула в полум’ї боснійської війни, а всі хоч трохи здатні гравці роз’їжджалися з країни, якій стало остаточно не до футболу. Дарко Панчев був одним із найласіших шматочків югославського футбольного ринку.
І боротьбу за нього виграв міланський Інтер, заплативши белградцям близько 11 млн. євро. Того літа багато його партнерів зі “Звєзди” вирушили до Серії А, яка збирала в ту епоху розквіту виключно найкращих гравців світу: Савічевич приєднався до Мілана, Сініша Михайлович підписав контракт із Ромою, а Володимир Югович вирушив до Сампдорії.
Дарко Панчев: Італія і захід кар’єри
Окрім успіхів у єврокубках та місцевій лізі Інтер ще й придбав найкращого бомбардира відбіркового етапу до Євро-1992. На самом турнірі збірна Югославії участі не брала, оскільки була дискваліфікована через війну.
“Змії” були раді цьому трансферу, адже попередній чемпіонат провалили і фінішували лише восьмими. У команди була чудова оборона, яка пропустила лише 28 голів за 34 гри, але і атака забила ж стільки. В клубі в складі були Вальтер Дзенга, Джузеппе Бергомі, Андрес Бреме, Лотар Маттеус, молодий Діно Баджо і Юрген Клінсманн.
На зману Луїсу Суаресу прийшов Освальдо Баньйолі, він продав німців, а в атаку окрім Панчева прийшли Сальваторе Скілаччі та лідер Лаціо уругваєць Рубен Соса. Сам македонець був налаштований оптимістично.
“Я дуже радий цьому переходу. До Ліги Чемпіонів я повернуся наступного року, разом із Інтером. Я розумію, наскільки Серія А безжальна, але це нормально, тому що чим складніше мета, тим солодший смак перемоги.
У мене є особливий талант, яким володіють небагато: я багато забиваю. А це особливо важливо для такої команди, як Інтер, яка в минулому зазнавала труднощів із реалізацією“, – казав Дарко Панчев.
Інтер дійсно провів сильний сезон. Клуб посів друге місце і відстав від чемпіона Мілана на 4 очки. Проте головним в атаці був той, на кого ставили найменше. Рубен Соса забив 20 голів і в гонці бомбардирів поступився лише Джузеппе Сеньйорі (26, Лаціо), Роберто Баджио (21, Ювентус) та Абелю Бальбо (21, Удінезе).
Головною причиною, через яку він не досяг успіху при Баньолі, була фундаментальна незгода у поглядах на гру. Тренер хотів, щоб Дарко більше брав участь у командних діях, але Панчев хотів бути просто людиною, яка забиває голи. Це було початком катастрофи. Тренер більше довіряв Сосі та Скілаччі.
Не можна сказати, що тренер не довіряв йому, легендарний тренер, який привів Верону до чемпіонства в 1985 році, відсипав компліменти нападнику, але з середини сезону він навіть випав з ротації.
На жаль, для Інтера та футболу загалом, ні гравець, ні тренер не були готові змінитись чи піти на компроміс. У результаті Панчев виходив на поле у великі свята. А якщо й виходив, то був сірою плямою. Свій внесок також зробила труднощі з адаптацією до добре організованих захисних ліній Серії А. Його мізерна гольова статистика, очевидно, була пов’язана з відсутністю ігрового часу, і важко перестати думати, як склався б той сезон для команди та гравця, якби він змінив своє ставлення до справи . Класичний та сумний випадок “що було б, якщо”.
У результаті Панчев не витримав і відповів своєму тренеру: “Є нападники, які бігають, і є гравці, які не бігають. Я завжди був одним із тих, хто бігає лише за 30 метрів від воріт, але при цьому багато забиває. Певне, те, як я звик грати у футбол, не підходить «Інтеру“. Проблеми Панчева наочно ілюструє той факт, що свій перший гол за Інтер у чемпіонаті він забив лише у січні 1993 року.
Придбання Денніса Бергкампа до сезону 1993/94 відправило Панчева в очах Баньолі в глибокий резерв. До зимової перерви він навіть не потрапляв у заявку на матчі. А частину сезону, що залишилася, македонець провів у Лейпцигу (не пов’язаний з нинішнім РБ – прим.) на правах оренди. Переїзд до Німеччини дозволив Панчеву регулярно грати, але, на жаль, Дарко не зміг врятувати команду від вильоту до другої Бундесліги. Слабкою втіхою стали 2 голи та 4 гольові за 10 матчів в Німеччині.
Іншим способом отримання ігрової практики стало запрошення у 1993 році у щойно створену збірну Македонії. Футбольна федерація новоствореної держави вступила до ФІФА та УЄФА, але зазнавала дефіциту кадрів. Навіть за відсутності ігрової практики Панчев був тим самим лідером, прапором, якого так не вистачало команді.
До того ж очолив команду вже добре нам відомий Андон Дончевські, який завжди був шанувальником таланту свого вихованця. Так Панчев зіграв у першому офіційному матчі збірної Македонії 13 жовтня 1993 проти Словенії. Усього на його рахунку 6 матчів та 1 забитий м’яч за збірну, а останнім у його кар’єрі міжнародним матчем стала відбірна чемпіонату Європи проти Бельгії у червні 1995 року.
У віці 29 років перед сезоном 1994/95 форвард повернувся в Інтер, зміна тренера в якому на Оттавіо Б’янки здавалася для Панчева світлом наприкінці тунелю. І справді, Дарко зумів забити 2 голи у Кубку Італії та 2 голи у перших 6 турах Серії А, але через травми та чергові проблеми з ігровою формою він знову пішов у глибокий резерв. «Я почав добре, 4 голи до жовтня, але в матчі з Фоджею отримав м’язову травму, за якою було два рецидиви. Це сталося через ті два роки, протягом яких я не отримував достатньо ігрової практики», – говорив він пізніше.
Цей кошмар закінчився лише до кінця сезону, коли він нарешті залишив Італію та підписав контракт із клубом Бундесліги – «Фортуною» з Дюссельдорфа. Але знову травми зірвали його спроби повернути свою кар’єру в потрібне русло, крім того, схильний до повноти Панчев завжди важко набирав форму. Незважаючи на це, він все ж таки зіграв у 17 матчах і забив 3 м’ячі, один з них – самому Оліверу Кану з «Баварії» у Кубку.
Останнім пунктом у його насиченій кар’єрі став Сьон, клуб, у якому він оголосив про свій відхід у віці лише 32 років. Після яскравого початку кар’єри з Вардаром та Црвеною, було сумно бачити, як настільки великий гравець, який потужно виступив на чемпіонаті світу 1990 року зі збірною Югославії та виблискував у клубному футболі на стику 1980-х та 1990-х, так безславно закінчує свій шлях у футболі.
Італійські видання не раз проводили опитування про найгірші трансфери клубів Серії А, і Дарко Пачев в них неодноразово посідав перші місця.