Воротарка жіночої збірної України та ЖФК Колос Ірина Саніна розповіла, як пережила перші дні війни, початок повномаштабного вторгненння з боку РФ застав її в місті Ірпінь.
“Я прокинулася від дзвінка. О 7 ранку мені подзвонила Ольга Овдійчук, гравчиня нашої збірної, вони залишилися в Туреччині і продовжували збір з командою. Спросоння я взяла телефон, і Ольга запитала як мої справи. Я відповіла, що нормально, сплю. Ольга сказала, що всі міста почали бомбити, почалася війна.
Прокинувся мій чоловік, мене від нервів трусити почало. Ми мали щось робити. Чоловік сказав зібрати речі і поїхав заправлять машину, бо в нас залишилося лише 20 літрів пального. А ми вже планували у разі початку війни поїхати до бабусі та дідуся в село на кордоні Київської та Черкаської областей. Але вже почалася суєта на заправках. Чоловік простояв 2 години там і не зміг заправити машину, проїхавши тільки 200 метрів.
Ми були постійно на зв’язку, я зібрала речі дитини, документи вже були зібрані. Чоловік повернувся і ми вирішили залишитися в Ірпіні. В центрі міста був готель, де базувався наш “Колос” U-19, де був дворівневий підвал з прачечною.
Поки чоловік був на заправці, я спустилася на ресепшн, де мені сказали, що якщо виїхати не вийде, то підвал буде готовим. Коли треба, туди можна спокійно спуститися, все відкрито. Ми ще були у своєму номері, повернувся чоловік, начебто було тихо.
Бачили військових, черги в супермаркетах. В нас там був улюблений магазинчик, в який ми ходили. Ми пішли туди і набрали спокійно продукти без черги: боби, консерви, білок, хліб. Ми зробили запас на декілька днів.
Наші вікна в готелі виходили на Гостомель. Ми розуміли, що там знаходиться аеродром, що він для них важливий. Бомбили всі наші міста, і Гостомель будуть. І дійсно, недовго прийшлося чекати. Ми побачили перший вибух в Гостомелі. Ми спокійно ще залишалися в номері. Потім почули вертольоти, які летіли на Київ, їх було від 20. Гул був страшний. Ми розуміємо, що летить вертоліт, але чому так гучно, ми не розуміли. Потім ми все це бачили в новинах, їх дійсно було більше 20. Вже димівся Гостомель. І той перший винищувач, який впав в Бучі, його підбили буквально над нами. Я розмовляла по телефону, летіли два винищувача…
Я люблю грати на PlayStation XBox, а це просто комп’ютерна гра-стрілялка відбувається на моїх очах. Підбили цей винищувач, другий випускав за ним ракети. І це все було на наших очах. Коли вибухи стали сильнішими, в нас був зібраний рюкзак для підвалу, але ми ще залишилася у номері. Був черговий сильний вибух і ми мовчки не обговорюючи пішли в підвал.
Коли це все відбувалося дитина ховалася в туалеті. Ми вже пішли в підвал і провели там ніч. Там було десь 20 людей. Підвал я називала п’ятизірковим: було опалення, пральна машина, мікроволновка. Дуже класний підвал. Ми спали на матрасах під вибухами. Іноді далеко, іноді близько. Начебто спиш, а в тебе хребет аж ходить від цих вибухів. Так ми були там до ранку, чоловік сказав, що треба щось робити і їхати, тому що підірвали Романовський міст. І це не дуже добре.
Я пішла в номер зібрати необхідні речі для дитини. Навіть не знаю, що було тоді в голові. Не було відчуття, що я їду надовго. Ми нещодавно розмовляли з дівчатами, Натія Панцулая поклала речі в пральну машину, “думаю зараз повернусь і випраю”. Так і я думала. Дитині зібрала все, а я в чому була одягнута, в тому і пішла. Ми поїхали.
Дороги через Романівській міст не було. Ми їхали через Стоянку. Пальне добували по можливості. Дорога невелика і була пробка з машин, які виїжджали. По бокам був ліс, приватні будинки. Над нами все це летіло, вибухало, не розуміли звідки і куди. Так як в машині була дитина, треба було не панікувати. Я розуміла, що моє самопочуття віддзеркалиться відразу на дитині. І дороги назад вже не було, ти вже в цій колії.
Ноги підкошуються, але я старалась розмовляти з дитиною спокійно. Ми доїхали до заправки. Черги були шалені, був хаос. І було страшно. Ми дістали пальне, пересікли Житомирську трасу, військові нас гнали їхати швидше. Дорога до бабусі в нас займала 1.5 години, то тоді ми доїхали через 5 годин або більше. Ось таким чином ми вибралися. Потім ввечері до нас приїхала ще одна сім’я з Києва. Колега мого чоловіка, тренер “Колоса”. Так ми цілий місяць сиділи в селі“, – сказала Ірина Саніна.
