Легенда Динамо Владислав Ващук пригадав, як пережив перші тижні війни у Гостомелі, де йшли важкі бої.
“Рік тому я був у Гостомелі. Біля шостої ранку зателефонував друг, сказав що у Борисполі вибухи, треба терміново виїжджати. Я підняв дітей, почали збиратися, та виїхати ми не встигли. Полетіли гелікоптери.
А через дев’ять днів я стояв біля дверей свого гаражу і відчував, як холодний піт стікає по спині. Набирав повідомлення синові «Не идите сюда! Тут русские.», не розуміючи тоді, що зв’язку немає і воно не дійде до адресата.
Діти у перерві між обстрілами побігли до мами, на сусідню вулицю. Я виглядав їх біля хвіртки, періодично нервуючи чому так довго. Людей у військовій формі побачив не одразу. Вони йшли у супроводі місцевого мешканця. Той показував на будинки, розповідав хто там мешкає – он там пенсіонери, а там бізнесмен, а там – той…
Бог його знає, чи робив він це добровільно чи примусово – автомати в руках у солдатів цілком могли бути аргументом. Я пам’ятаю, як тихенько зачинив хвіртку і забіг у гараж, розуміючи, що зачинити вхідні двері за собою вже не вийде. Став за воротами, заглушивши мотор автомобілю, бо до цього заряджав телефон.
«…- А тут футболіст живе, грав у «Динамо»…»
Почув як вони намагаються підчепити гаражні ворота зовні чимось залізним. Ворота не піддавалися – коли у нас на четвертий день пропало світло, то я поставив їх на металеві штирі, щоб потім була можливість відкрити механічним шляхом зсередини. Вони кректали, матюкалися – але ворота стояли на місці, не піднімалися.
Я стояв , не дихаючи, і думав тільки про одне – щоб діти зараз не прийшли. Розумів, що захищати мені їх нема чим. Почув, що лізуть через паркан. Вирішив, що все. Заплющив очі. Приготувався. Але вони полізли не до мене, до сусіда.
У сусіда у підвалі сиділо 18 людей. Люди, у яких розбомбило будинки, йшли вулицею, стукали у всі двері, щоб пустили, він пускав. Генератор на вулиці був лише в одному будинку – ми всі брали там воду, бігали під час перерв в обстрілах.
Якимось чином до нас навіть доходили звістки з сусідніх вулиць, ми знали, що 5 березня на сусідній вулиці народила жінка. Знали, що Прилипка, голову Гостомеля, вбили – труп приходив батюшка забирати, і російський солдат зупинив його, зняв розтяжки та сказав – забирайте.
У той момент було неважливо, хто ти і що ти – ми всі були в рівних умовах. Без світла. Без газу. Без води. Без їжі. Без якогось розуміння коли все це скінчиться.
«-Доброго дня, а що ви тут робите?» – це вийшов сусід.
«-Мы пришли спросить – а как вам новая власть?»
«- А это причём??? Нормальная власть. А что вы хотите??? Чего вы здесь? »
«- Мы пришли вас освобождать!»
« Де?? У мене вдома??? Ви до мене у двір залізли…»
«- Ну понятно… вы с семьей здесь живете?»
” – Так.”
« – Ладно, харош… пошли, пошли…»
Було чути, як сусід закриває за ними хвіртку і вони йдуть далі. Я стояв і відчував, як мокра кофта прилипає до спини. Холоду я не відчував. Притулився до воріт гаража, розуміючи, що на цей раз пронесло… Діти прийшли за п’ятнадцять хвилин. Російських солдатів на вулиці вже не було.
Ми вийшли гуманітарним коридором 10 березня, а через два дні в мій будинок таки заїхали два БТРи російської армії. Пили з моїм портретом, перетворюючи водночас мій будинок на хлів. Футболкою збірної України витирали ноги – я знайшов її потім у підвалі, там пив, мабуть, другий склад). Усього описувати не буду – ні до чого.
І таки так, вони відкрутили ту саму сакральну пральну машину в мене вдома. Не винесли – не встигли, мабуть. А може не помістилася до БТР, не знаю. Але потім сантехніки довго матюкалися, приробляючи її назад, бо різьблення «визволителі» таки зірвали.
Минув рік. Я, як і всі, мрію про одне – про мир. Про світ, де таке стане неможливим. Пройшов лише рік. А мені здається, що ціле життя минуло. І те 24-те я вже практично не пам’ятаю. Занадто багато чого було потім – втрат, сліз, розпачу та втоми. Але була і радість, якої до цього ніколи в житті не було, було кохання та сльози щастя, було відчуття того, що ми всі – єдині.
Все буде Україна. Я точно знаю. Світла пам’ять тим, хто загинув. Дякую тим, хто зараз наближає нашу перемогу. І – Слава Україні!”, – написав Владислав Ващук у себе в Facebook.
