Найвідоміший український футболіст в історії, володар Золотого м’яча-2004 року Андрій Шевченко написав великого листа до світової громадськості, в якому розповів про російську агресію проти України.
Він поділився думками виданню The Players Tribune. Сайт Епоха Футболу публікує його лист.
Дух України
Я спав, коли задзвонив телефон. Це була моя мама. Я подивився на годинник.
Була 3:30 ночі.
Коли твоя мама дзвонить тобі в цей час, шанси на те, що новини будуть радісними не дуже великі, правда?
Я думаю, що в той момент, коли я побачив телефон, частина мене вже знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Кілька тижнів усі хвилювалися, але ніхто з нормальних людей не хотів вірити в те, що могло статися. Але коли я побачив телефон із маминим ім’ям, я все зрозумів.
Вона плакала, коли розповідала мені, що відчула, як її будинок трясло від вибухів.
Ми включили новини, і ось воно. Війна. В Україні.
Ніби час зупинився.
Я почувався таким безпорадним.
І я почувався винним.
Я мав бути там у Києві з мамою. За кілька днів до цього був її день народження, і ми збиралися влаштувати сімейну вечерю в неї, разом з моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював рейси з 19 по 29 число, але через деякі документи, які мені довелося робити у Великобританії, я змінив свій рейс на 26 число.
Через кілька годин після дзвінка моєї мами почали надходити відео від друзів і в соціальних мережах. Російські гелікоптери над нашою землею, ракети по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезні затори людей, які тікають з Києва. За один день тисячі людей, які все життя провели в Україні, стали біженцями.
Шок. У мене четверо дітей. Я до кінця не міг цього збагнути — уявіть, як їм. Моєму молодшому вісім років. Як йому пояснити, що відбувається???
Не знаю точно, скільки разів мені доводилося заряджати свій телефон. Цілий день я дзвонив людям: друзям, родині, колишнім колегам і одноклубникам.
Чи в безпеці вони? А як щодо їхніх родин? Що буде далі? Чи можу я чимсь допомогти?
І ти панікуєш в цей час, тому що певні рішення раптово можуть змінити життя людини.
Пам’ятаю, в якийсь момент я просто завмер. Я повернувся до дружини і сказав: “Я не знаю, що робити…”.
Моїм першим бажанням було вивезти сім’ю з країни, але і мама, і сестра говорили мені те саме — я так чітко пам’ятаю слова моєї мами по телефону: “Я нікуди зараз не поїду. Це мій дім”.
Тієї ночі ми бачили, як президент Зеленський надіслав чітке повідомлення людям. Він сказав нам, що не покине Київ, що ми повинні разом захищати свою землю. Це було наше майбутнє. Це був вибір між тим – буде існувати наша країна чи ні.
У такий момент ваші плани на майбутнє, ваші пріоритети, весь ваш світ змінюється.
Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Це Ліга чемпіонів? Заробляти гроші? Хороший бізнес?
Насправді – нічого з цього.
Дрібні проблеми, дрібні розбіжності, все це зникає.
Все інше відпадає.
Успіх — це свобода. Успіх — це виживання.
У наступні дні ми всі почали чути ці історії.
Не тільки багато людей вирішували залишитися, але й інші з усього світу без вагань поверталися, щоб захищати нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки, вони просто знали, що їм потрібно йти…
Я чув про хлопців років двадцяти, які годинами самотужки обороняли дороги, бо треба було захищати своє село від загарбників.
Я чув про людей, які бігли в обвалені будівлі, тому що їм доводилося допомагати евакуювати своїх сусідів.
Я навіть чув про чоловіка та дружину, обидва лікарі, які поїхали в Ірпінь допомагати в лікарні, коли на місто сипали бомби. Вони залишили повідомлення своїм друзям: “Якщо з нами щось трапиться, ви маєте законне право піклуватися про наших дітей”.
Ви можете собі уявити, щось подібне?
Подружжя кілька днів залишалося в лікарні, поки місто ледь не було зрівняно з землею, допомагаючи людям. Зрештою вони повернулися до своїх дітей, але поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні.
Я знаю стільки таких історій. Історій героїв.
Я чув історії про неймовірну мужність, про неймовірний біль і страждання. Моя тітонька сиділа у своєму підвалі чотири дні під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зупинилися на півдня. У мене є близькі друзі, які загинули. Та серед цього хаосу нам не було часу сумувати.
Я все ще відчував провину. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію, захистити свою землю і витягти свою сім’ю. Мені потрібно було допомогти.
Одного разу я сказав мамі: “Я повернуся”.
Але вона мені каже: “Андрію, що ти тут робитимеш? Ти не солдат. Ти повинен залишатися там, де зараз”.
“Іди до ЗМІ. Кажи їм правду про те, що відбувається. Ця війна йде не тільки на землі зі зброєю та бомбами. Це інформація. Ти можеш використовувати своє ім’я, свої зв’язки. Збирати кошти. Отримати підтримку. Ти можеш допомогти більше звідти, аніж звідси”.
Я слухав маму і намагався зробити так, щоб вона пишалася мною. У наступні дні я докладав усіх зусиль, щоб допомогти чим міг.
Дивно було бачити, як люди в усьому світі роблять те саме. Демократичний світ об’єднався.
Мені дзвонили з усього світу — з Італії, США, Німеччини, звідусіль. Людей з усього світу, які роблять усе можливе, щоб зібрати гроші, надіслати допомогу або просто зв’язати людей на місцях, щоб переконатися, що їхні друзі та родини в безпеці.
Ми телефонували один одному, наприклад: “Мій друг у цьому селі… мій дядько в цьому місті… мої дідусь і бабуся застрягли у своїй квартирі… ти знаєш когось поблизу, хто міг би перевірити, чи з ними все гаразд?”
Так багато людей просили про послуги.
Ніхто ніколи не казав ні.
Люди в Україні знають, що означає бути вільним, тому що ми створили цю країну разом.
Наша нова країна зі старою історією. Наша культура, мова та історія сягають глибини століть, але незалежність ми отримали лише 30 років тому. Через це — особливо люди мого покоління — ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І цей зв’язок означає, що ми ніколи не захочемо його втрачати.
Моя історія – це історія України.
За декілька років до проголошення Незалежності я закохався в Київ, у дитинстві, кожен вихідний я їздив містом, щоб пограти у футбол. З дев’яти років я їздив на автобусах і метро туди, де мав би грати. Географію міста я дізнавався за тим, де були футбольні поля.
У мене є історія для кожної події сучасної історії України. Коли сталася Чорнобильська катастрофа і нас евакуювали з Києва, я пам’ятаю, як мій тато взяв лічильник Гейгера до одного з моїх футбольних м’ячів, і він показав у 50 разів більше норми — потім йому довелося його підпалити!
Коли нарешті прийшла Незалежність у 1991 році, я близько місяця грав на турнірі з академією київського Динамо неподалік від Москви. Я щодня дивився новини в нашому готелі… Горбачов, Єльцин, увесь цей бардак. Ця фальшива реальність розпаду СРСР. Коли ми виїхали потягом додому, ми все ще були частиною Радянського Союзу. Але коли ми зійшли на перон у Києві? Ми приїхали в незалежну державу!
Пам’ятаю прапори. Всюди синій і жовтий. Всі були такі щасливі.
Я відчув ті самі емоції, коли вперше одягнув футболку національної збірної під час гри збірної до 16 років, Україна — Нідерланди 2:2 у Львові, на Заході країни.
Якщо ви не знаєте, скажу вам, що футбол – це дуже важлива частина життя українців. Це вид спорту №1. Я виріс, обожнюючи таких легенд Динамо, як Олег Блохін та Ігор Бєланов — ці чудові володарі Золотого м’яча, — але моє покоління об’єднувало людей по-іншому. Гра мала для нас інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Йшлося про національну ідентичність.
Важко навіть уявити атмосферу, яка панувала у Львові тієї ночі. Стадіон був повний. Подивитися на гру молодіжної збірної прийшли тисячі людей! Вони прийшли, щоб побачити гру своєї команди в українських кольорах і почути українську мову на трибунах. Тієї ночі люди прийшли подивитися на українську, а не радянську команду.
Коли я завершив кар’єру в збірній в якості капітана, після Євро-2012, усі ми відчували велику гордість за те, що ми можемо зробити як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми наполегливо працювали, щоб побудувати ці стадіони, а також покращити рівень життя, нашу гостинність, щоб гості з усієї Європи могли побачити нашу країну та полюбити її, як ми. Як тільки нас оголосили співорганізаторами, я мріяв зіграти на цьому турнірі. Коли це нарешті сталося, мені було майже 36, я фізично страждав від болю в спині… але я б не пропустив цього ні за що.
Це було чудове літо і визначний момент для нас як нації.
Всього через 10 років після Євро-2012 Росія вторглась. Вперше виникло відчуття, що ми можемо втратити все, над чим так важко працювали. Наша спільна історія.
Ми знаємо, що не можемо цього допустити.
Більше ніж півроку на нашій території йде війна.
Завдяки неймовірній стійкості нашої армії та реакції демократичного світу ми можемо сказати, що ми все ще тут. Деякі люди повертаються додому. Футбольний сезон навіть відновили. Ми боремося за нормальне життя.
Але це ще не кінець. Не час міняти канал. 24 лютого у нас не було часу подумати, посумувати, окрім шоку. Але зараз ми все відчуваємо, все розуміємо. Біль та втрати є у всіх. Та не можна відводити погляд від проблеми.
Це може статися будь-де. Це стосується кожного. Це боротьба не лише за Україну, а й за всю демократію, за весь світ.
Можливо, ви читаєте це, думаючи, що ви в безпеці, що Україна — це десь дуже далеко, що воно вас не може торкнутися. Можливо, ще зовсім недавно багато людей в Україні думали так само. Правда полягає в тому, що світ не працює таким чином. Це може відбуватися знову і знову, якщо ми не засвоїмо уроки і не об’єднаємося.
Я вже двічі повертався додому в рамках співпраці з фондом Laureus Sport for Good та ініціативою Президента Зеленського United24. Я бачив нинішню реальність.
Перший раз, коли я повернувся до Києва, у квітні, я приїхав потягом із Польщі.
Тиша — це перше, що вражає.
Не знаю, чи їздили ви коли-небудь в поїзді в Україні. Зазвичай там дуже шумно. Повні вагони, голосні розмови сімей, сміх дітей, що бігають по проходах.
Тепер все навпаки. Тихо, напівпорожні вагони, порожні обличчя, на яких не видно жодних емоцій. Ми входили в зону бойових дій.
На пероні біля вокзалу я побачив солдатів, які вишикувалися в чергу і чекали свої сім’ї. Матері, дружини та діти плакали в обіймах. Сім’ї возз’єдналися після місяців розлуки.
Після цього я годинами гуляв з другом вулицями Києва. Хотілося побачити місця свого дитинства, переконатися, що вони ще стоять, обійняти людей, відчути їхні емоції.
Це моє місто, з яким я познайомився, подорожуючи в метро в дитинстві. Про кожен куточок у мене є історія або спогад. Але зараз все зачинено. Я не міг повірити, як мало машин на вулицях. Єдиним справжнім шумом була сирена повітряної тривоги – шість-сім разів на день. Перший раз, коли ти це чуєш, це дійсно шокує.
Ми відвезли машину батьку за місто, проїхали блокпости, і поїхали відвідати район, де я виріс, школи, які я знаю, поля, на яких грав.
Коли ти бачиш місця свого дитинства, розбиті ракетами чи зруйновані вогнем будівлі — це безсумнівно відкладається в твоєму серці.
Далі за Києвом руйнування ще гірші.
У другий приїзд я побачив Ірпінь. Це колись гарне місто, сповнене новобудов… тепер там просто нічого.
Чорний.
Сплющений.
Зруйнований.
Я їздив у Бородянку, Бучу, Гостомель, там теж саме.
Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це реальне життя.
Далі на схід у Дніпрі я зайшов у дитячі відділення лікарні й побачив хлопчиків і дівчаток років шести чи семи зі страшними травмами.
Я чув розповіді про бомби, які влучили в їхні будинки – тепер них немає рук, ніг, родин… Я переходив з однієї кімнати в іншу, і ще, і ще.
Чесно кажучи, після другої кімнати я не хотів продовжувати. Я більше не міг цього витримати. Це було занадто, занадто багато болю та суму.
Це війна.
І для чого вона? Я не можу знайти причину. Я не можу пояснити це ні своїм дітям, ні будь-якій розумній людині.
Люди повертаються ремонтувати та відбудовувати свої домівки, але ситуація критична.
Так багато сімей живуть у перенаселених тимчасових помешканнях без доступу до основних послуг. А скоро зима.
Нам потрібно продовжувати збір коштів і пожертвувань для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, і тих, хто став переселенцем. І нам потрібно продовжувати говорити правду про те, що відбувається.
Зараз це мій пріоритет.
Моя робота з Laureus наразі включала візит до програми для біженців у Варшаві, де українські діти, які втратили домівку та близьких, і які подорожували сотні кілометрів, щоб знайти притулок і безпеку, використовували спорт, щоб спробувати подолати психологічні травми.
Я також зустрічався з іншими найкращими спортсменами, які допомагають підтримувати справу. Я познайомився з Ігою Швьонтек на виставковому матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Я дав Роберту Левандовському — одному з перших спортсменів, які виступили проти Росії — капітанську пов’язку українських кольорів, щоб він узяв її із собою на чемпіонат світу.
Світ спорту має можливість впливати на думку і навіть на політику, коли справа стосується цієї війни. Це нагадує мені, що в ці часи, мабуть, більше, ніж будь-коли, спорт справді має силу змінити світ.
Я все ще оптиміст. Я бачу світло в кінці тунелю. Я бачу прогрес. Я бачу майбутнє своєї країни. Я бачу це дуже чітко.
Ця війна змінила нас, але я знаю, що вона не змінила того, що ми цінуємо найбільше.
Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє.
Ми виживемо, щоб продовжувати разом писати нашу спільну історію.
На завершення хочу розповісти ще про те, що побачив під час мого візиту в Ірпінь.
Колись у місті був прекрасний новий футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування залишилося недоторканим лише одне поле. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів на відновлення решти полів, але наразі вони залишаються повними кратерів, уламків і осколків.
Незважаючи ні на що, я все ще бачив групу дітей, не старше 12 років, які разом гралися в м’яча.
Цим дітям більше ніколи не доведеться переживати те, що вони пережили, або гратися в таких умовах. Це не місце для дітей.
Але вони все одно є.
Все ще чинять опір.
Це для мене дух України.
