Півзахисник та капітан «Шахтаря» Тарас Степаненко, який є гравцем національної збірної України, розповів FIFPRO – Міжнародній федерації асоціацій професійних футболістів – про труднощі, із якими щодня стикається український народ у боротьбі за існування, яку нашій країні доводиться вести через повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ.
– Я ніколи не забуду того дня, коли відбулося вторгнення [російських окупаційних військ на територію України – 24 лютого 2022 року]. Я прокинувся о 5:30 ранку і моя дружина сказала, що почалася війна. Я думав, що це неможливо, але все це було у новинах. Потім ми почали отримувати повідомлення від родичів, друзів.
Частину Києва було окуповано російськими військами, а дрони наближалися до того боку столиці, де знаходився наш будинок. Ми з дружиною взяли трьох синів та пішли у підвал. Ми пробули там три дні.
Як футболіст, ти звик мати справу із тиском, але ця ситуація була не тиском, а страхом. Я боявся за сім’ю.
Як я можу захистити своїх синів дев’яти, восьми та п’яти років? Як я можу захистити свою дружину? Якби російські війська прийшли до мене додому, я не знаю, які думки були б у них в голові і на що вони були б здатні.
Того дня не було тиску – це було почуття страху.
Вам доведеться впоратися із цим страхом, стримувати свої емоції та вжити заходів, щоб захистити свою сім’ю. В результаті ми зібрали необхідні речі в одну валізу й поїхали. Це було важке рішення покинути наш будинок, нашу країну. Але для безпеки моєї родини їм краще залишатись за межами України. Нині вони перебувають в Іспанії.
Коли моя сім’я опинилася у безпеці, я захотів допомогти іншим. Я надіслав повідомлення до групового чату нашої збірної, що намагаюся зібрати гроші, щоб допомогти нашим людям. Чотири гравці київського «Динамо» надіслали мені у відповідь повідомлення про створення об’єднаної групи із чотирма гравцями донецького «Шахтаря» для збирання грошей для тих, хто їх потребує. Хоч ми і граємо на полі за клуби-суперники, ми єдині, коли справа стосується допомоги нашій країні.
У перші дні війни я пожертвував особисті заощадження та допоміг зібрати інші кошти від футбольної спільноти на придбання медичної допомоги для захисту солдатів, тому що на той час вони не мали такої кількості поставок.
Але в міру того, як війна тривала, я та інші футболісти почали використовувати нашу платформу, щоб відправити меседж решті Європи та світу. Ми розпочали масштабний збір коштів, наприклад, продавали старі футболки. Ми також відвідували поранених солдатів у лікарнях, купували необхідне людям обладнання та підтримували сім’ї, надаючи притулок.
На мою думку, найважливіша робота, яку ми зараз робимо, — це підтримка сімей футбольних уболівальників, які загинули під час війни. Фонд «Трибуна Героїв» допоміг більш ніж 200 сім’ям, щомісяця роблячи пожертвування на допомогу родичам загиблих солдатів, допоки вони не отримають підтримки від уряду. Я, як і багато інших українських футболістів, дуже підтримую проект. Наше завдання зараз — не лише бути футболістами, а й допомагати підтримувати та захищати наших людей, особливо дітей.
Футбол – спорт номер один у світі і як капітан такої команди, як донецький «Шахтар», я маю честь брати участь у найбільшому клубному турнірі Європи: Лізі чемпіонів УЄФА. Гра «Шахтаря» у Лізі чемпіонів дуже важлива для всіх українців, бо ми маємо шанс послати сигнал усій Європі. Ми не просто представляємо клуб – ми представляємо країну. Безліч уболівальників «Шахтаря», багато біженців з України дивляться наші ігри з трибун, підтримують нас, а ми намагаємося допомогти їм у їхньому житті.
Нещодавно, коли ми грали у Лізі Чемпіонів у Барселоні, ми з клубом відвідали пораненого українського солдата в Інституті Гуттмана, дуже шанованому медичному центрі, який спеціалізується на неврологічних травмах та інвалідності.
Важко бачити когось, настільки понівеченого на війні, що він ледве може рухатися. Цей поранений солдат представляє багатьох людей в Україні: людей, які постраждали від війни. Коли я подивився в очі його рішучого батька, коли він сказав: «Ми зробимо все, аби допомогти моєму синові, щоб одного разу він знову міг жити нормальним життям», це наповнило мене безліччю різних емоцій. Важко було не заплакати.
Коли «Шахтар» робить такі візити, коли ми підтримуємо цих людей, це важливий сигнал для решти Європи – показати, що сталося в нашій країні. Я відвідав військовий шпиталь у Києві, і коли ви бачите жахливі поранення, які люди отримали, борючись за нашу країну, у поєднанні з їхньою рішучістю продовжувати захищати батьківщину, це справді щось неймовірне.
Багато футболістів безспосередньо стикнулися із війною, особливо на сході та півдні окупованої частини країни, а багато клубів припинили свою діяльність. Профспілка гравців України за підтримки FIFPRO допомагає гравцям знайти житло. Наприклад, у перші місяці війни наша профспілка та FIFPRO розмістили багато футболісток у безпечних частинах України.
Я пишаюся нашою нацією. Я пишаюся нашим народом. Ми залишилися єдині проти ворога. Я дуже вдячний нашим військовим, які нас захищають. Я вдячний усім людям, які пожертвували кошти та тим, хто їх збирає.
Як футболісти, ми маємо надіслати сигнал решті світу, щоб показати, що сталося в Україні. Ми повинні робити свій внесок.
