Розкажи, у який клуб перейшов?

Перейшов у команду, яка грає у четвертій лізі Польші. Вона має назву «Гач» та знаходиться поблизу Вроцлава.

Як знайшов цю команду?

По приїзду шукав команду третьої ліги, але не встиг тому, що чемпіонат був вже на носі. Допоміг мені знайти цю команду мій хороший друг Владислав Тригуб, грали з ним в дитинстві в СДЮШОР. Він тут давно, тому вирішував питання за мене на місцевій мові.

Чому перейшов саме до цієї команди?

Команда з високими амбіціями. Планують  вийти знову до третьої ліги, де вони були у тому сезоні. Тут гарні умови, все на високому рівні. Футбол тут люблять і все роблять для розвитку гравців.

Який контракт у тебе?

Контрак розрахований на один рік, а на більше тут і не потрібно.

На якій позиції там граєш та який номер обрав собі?

Граю на своїх позиціях- лівий та правий вінгер. Номер не обирав, вручили який залишився, але то не головне. Головне – робити результат на полі.

Чи вже облаштувався там?

Так, трохи адаптуюсь до місцевого футболу, тут в команді є чотири українця, які допомагають зрозуміти вимоги тренера.

Як прийняли тебе у команді?

Прийняли добре, всі тут раді новим футболістам. Люди тут гостинні та завжди з посмішкою до тебе.

Які завдання ставиш перед собою?

Як я і казав- хочу підвищувати свій рівень гри та, звичайно, в наступному сезоні грати у третій або другій лізі. Можливо це буде з цією командою, а можливо з іншою – час покаже. Треба стабільно демонструвати хороший та цікавий футбол, тоді все буде.

А взагалі, я ніколи не мав наміру грати за кордоном і завжди бажав виходити на поле рідної землі. Сподіваюсь, що скоро це все закінчиться і ми, як і раніше, будемо підіймати рівень українського футболу”, розповів він в інтерв’ю для сайту ТАБЛО. 

Однак у його життя та всіх українців увійшла війна. Сайт Епоха Футболу поцікавився у нього, як йому жилося три тижні у місті, в якому були активні воєнні дії, та за яких умов йому вдалося евакуюватися.

– 24 числа на період війни я був у ФК Тростянець. Перший день був напевно найжорсткіший у плані переживань, ми хотіли виїхати потягом, але тростянецький вокзал перестав працювати. Весь інший час ми були на футбольній базі, пощастило з людьми в цьому місті, які допомагали харчуванням.

Кожен день через нас вдалині 100 метрів проїжджали великі колони рашистів, але як ми знаємо, всі вони були знищені. Були ми там три тижні, але саме в останній тиждень, росіяни окупували місто повністю, постійно були чутні постріли, гради, літали снаряди танків, взагалі починалася жесть.

Іноді вимикали воду або електроенергію, але з цим справлялися, сиділи під свічками і грали в якісь настільні ігри, ми чекали тільки одного, коли оголосять за зелений коридор, хоча надії було мало.

– Як вдалося покинути місто, скільки часу це зайняло і які екстремальні ситуації були по дорозі?

– Покидали місто 10 березня. Спочатку ми сіли в колону. Машин було 100–150. Усі клеїли знак Червоного Хреста, щоб нас не чіпали. Допоможе це чи не допоможе ми не знали. Вперше ми виїхали, нам дали добро. Ми доїхали до вокзалу, нас розвернули, сказали, що ще не час. Ми повернулися на проспект біля стадіону.

Потім сказали вдруге їхати. Хто був перший у колоні розмовляв із росіянами, але нас знову розвернули. Сказали чекайте. Це все близько двох годин тривало.

Втретє сказали їхати до об’їзної, але там все одно був їхній блок-пост. Спершу їхали через центр, потім через вокзал. Вокзал просто розбомблений, згорів до тла. Жах там був.

Екстремальні ситуації були щосекунди. У машині зі мною їхала бабуcя, дідусь, жінка за кермом та її мама спереду сиділа з собачкою. Молилися всі щомиті, бо не знали, що може бути в цих зелених коридорах. Розстріляють не розстріляють. Екстремально було все.

Поїхали до першого блок-посту. Мені навіть бабця та дід дали попити священної води. На першому блок-посту перевіряли галереї, відеореєстратор, низ машини, багажник. На наступних блок-постах перевіряли документи й те саме, що на першому

Пізніше сказали всій колоні стати на узбіччі. Тому що їхатиме колона російських БТРів та танків. Нам сказали з’їхати, щоб нас не переїхало. Сидимо в машині, дуло танку дивиться у бік дороги. Потім дуло повертає на нас, я дивився в дуло і думав, що може статися взагалі.

Потім він повернув дуло знову у бік дороги і поїхав далі. Вони лякали так людей, грали з їхніми емоціями.

Дорогою було безліч російських машин, танків. Просто багато. На дорогах було багато розбитої техніки росіян. Української не було. На узбіччях були обстріляні цивільні машини. Дорога була дуже складна. Потім ми дісталися Сум, які були під контролем України. Далі вже все було добре, проїзджали блок-пости і згодом я доїхав до Черкас” – сказав нам футболіст.

Нікіта Пуш вихованець черкаського футболу. Разом із ЛНЗ перемагав у аматорському Кубку України. Минулої осені був близький до укладання контракту з ФК Мункач, однак через деякі нюанси з колишнім клубом цього зробити не вдалося.

“Ездил в довольно таки перспективную команду из Мукачево, которая только в этом году начала принимать участие во Второй лиге. Мункач –  команда, философия которая дает шансы молодым футболистам попробовать пробиться в большой профессиональный футбол. Они имеют невероятные условия для развития футболиста. Не каждая команда УПЛ может таким похвастаться.

Почему не подписал контракт? К сожалению, ЛНЗ поставил неподъемную для меня сумму в 200 000 гривен, чтобы я мог играть в профессиональном футболе. Контрактов у нас не было с клубом, так почему такая сумма вышла- непонятно. Команда из Мукачево была готова меня подписать, но таких денег на 19-летнего парня в них не было.

Не понимаю почему так произошло, но это жизнь. Будем искать какие-то другие варианты. Пока начну этот сезон без большого футбола. Надеюсь, что все решится“, – сказал игрок.