«Ми вранці зробили такі імпровізовані збори, сказали хлопцям, у кого є можливість їхати, то їдьте, нікого не чекайте, бо розуміли, що розвиток подій міг бути різним. У нас там чоловік десять поїхало одразу, а хлопці, які дзвонили рідним та радилися з ними, не встигли виїхати. У нас повз базу пройшла колона з російською технікою в триста одиниць. Хлопці ще тижнів зо два сиділи на базі, чекали на якусь інформацію».

«Ця територія не потрапила під окупацію, росіяни поїхали у бік Києва, не зупиняючись. Але вони боялися виїхати, щоб не натрапити десь там на трасі на російську техніку. Тому сиділи і чекали на якісь новини, щоб розуміти хоч у який бік їхати, щоб не потрапити під обстріл».

«Хлопці розповідали, що коли колона їхала, вони вийшли подивитися. Так вони кричали з танків: “Хохли, не бійтеся, ми на Київ, у нас інші завдання”. Хлопці перенервували, звичайно. Тим більше, що все відбувалося дуже швидко. Тому що росіяни о десятій ранку вже були в передмісті Сум, і вони думали, що все пропало».