– Олександре, як вам прийшла ідея зайнятися волонтерською діяльністю?

– Така думка виникла відразу після повномасштабного вторгнення російських військ, а десь за кілька тижнів зайнялися справою. Я застав війну ще 2014 року, коли мої батьки перебували в окупованому Слов’янську.

Коли пройшов через це, чітко розумієш, що крім тебе твої близькі люди нікому не потрібні. При цьому далеко не всі мають близьких людей, які здатні допомогти в такі хвилини. Для цього й потрібні волонтери.

– Чим саме ви займаєтесь?

– Возимо гуманітарну допомогу мирним жителям, допомагаємо нашим солдатам з амуніцією та іншим. Намагаємось вирішити всі проблеми, які можемо чи не можемо вирішити.

– Здебільшого ви мотаєтеся рідними місцями?

– Не тільки. Слов’янськ, Краматорськ, Барвінкове, Сєвєродонецьк, Бахмут, Соледар… Багато де. Донецька, Луганська та Харківська область.

– На чому пересуваєтеся?

– Зараз їздимо мікроавтобусом – дякую хорошим людям. Не лише транспортом допомагають, а іноді й паливом. Намиста змінюються. Іноді їздили невеликою машиною, через що доводилося купувати причіп.

– Самі за кермом?

– Удвох, по черзі.

– Хто з вами їздить, також футболісти?

— Кілька разів їздили з Тарасом Михаликом. Це взагалі людина з великої літери. Він своїм коштом дуже багато робить для військових і звичайних людей, але ніяк це не афішує. З футболістів, мабуть, усі. В іншому їжджу зі знайомими чи друзями із Луцька”, – сказав Олександр Кучеренко.