“Те, що почалося 24 лютого, дуже тяжко переживати. Особливо важко було у перші дні. Практично неможливо було переключитися на роботу — голову повернуто в інший бік, у бік від футболу.

Ми були на зборах. І тут мені зателефонувала дружина та розповіла, що росіяни бомбять Київ. Дружина разом із дитиною жили у Чернігові — по суті, це рідне для мене місто. На мої запитання по телефону, як справи, син відповідав: «Йдуть бої. Ходили до бомбосховища». Це було страшно чути від п’ятирічного сина. Сім’я була в місті приблизно 10 днів від початку вторгнення, спочатку не було куди їхати, потім боялися самої дороги, говорили, що вона замінована.

Останньою краплею став вибух у сусідньому будинку після того, як скинули ракету з літака. Вони дуже злякалися, особливо дитина, йому досі сниться сон, як ракета падає на місто. Того ж дня мені зателефонував Денис Безбородько, він знав, що моя сім’я ще у Чернігові, і запропонував допомогу з виїздом, за що я йому дуже вдячний. Адже поки що мої були в цій небезпечній зоні, я дуже переживав.

Потім ще багато інших людей допомагали дістатись дружині із сином до Латвії. І Максим Імереков прийняв у Вінниці, а наші друзі з Бельгії допомагали доїхати з-за кордону до аеропорту Варшави“, – сказав Олександр Філіппов.