“Рік тому я був у Гостомелі. Біля шостої ранку зателефонував друг, сказав що у Борисполі вибухи, треба терміново виїжджати. Я підняв дітей, почали збиратися, та виїхати ми не встигли. Полетіли гелікоптери.

А через дев’ять днів я стояв біля дверей свого гаражу і відчував, як холодний піт стікає по спині. Набирав повідомлення синові «Не идите сюда! Тут русские.», не розуміючи тоді, що зв’язку немає і воно не дійде до адресата.

Діти у перерві між обстрілами побігли до мами, на сусідню вулицю. Я виглядав їх біля хвіртки, періодично нервуючи чому так довго. Людей у ​​військовій формі побачив не одразу. Вони йшли у супроводі місцевого мешканця. Той показував на будинки, розповідав хто там мешкає – он там пенсіонери, а там бізнесмен, а там – той…

Бог його знає, чи робив він це добровільно чи примусово – автомати в руках у солдатів цілком могли бути аргументом. Я пам’ятаю, як тихенько зачинив хвіртку і забіг у гараж, розуміючи, що зачинити вхідні двері за собою вже не вийде. Став за воротами, заглушивши мотор автомобілю, бо до цього заряджав телефон.

«…- А тут футболіст живе, грав у «Динамо»…»

Почув як вони намагаються підчепити гаражні ворота зовні чимось залізним. Ворота не піддавалися – коли у нас на четвертий день пропало світло, то я поставив їх на металеві штирі, щоб потім була можливість відкрити механічним шляхом зсередини. Вони кректали, матюкалися – але ворота стояли на місці, не піднімалися.

Я стояв , не дихаючи, і думав тільки про одне – щоб діти зараз не прийшли. Розумів, що захищати мені їх нема чим. Почув, що лізуть через паркан. Вирішив, що все. Заплющив очі. Приготувався. Але вони полізли не до мене, до сусіда.

У сусіда у підвалі сиділо 18 людей. Люди, у яких розбомбило будинки, йшли вулицею, стукали у всі двері, щоб пустили, він пускав. Генератор на вулиці був лише в одному будинку – ми всі брали там воду, бігали під час перерв в обстрілах.

Якимось чином до нас навіть доходили звістки з сусідніх вулиць, ми знали, що 5 березня на сусідній вулиці народила жінка. Знали, що Прилипка, голову Гостомеля, вбили – труп приходив батюшка забирати, і російський солдат зупинив його, зняв розтяжки та сказав – забирайте.

У той момент було неважливо, хто ти і що ти – ми всі були в рівних умовах. Без світла. Без газу. Без води. Без їжі. Без якогось розуміння коли все це скінчиться.

«-Доброго дня, а що ви тут робите?» – це вийшов сусід.
«-Мы пришли спросить – а как вам новая власть?»
«- А это причём??? Нормальная власть. А что вы хотите??? Чего вы здесь? »
«- Мы пришли вас освобождать!»
« Де?? У мене вдома??? Ви до мене у двір залізли…»
«- Ну понятно… вы с семьей здесь живете?»
” – Так.”
« – Ладно, харош… пошли, пошли…»

Було чути, як сусід закриває за ними хвіртку і вони йдуть далі. Я стояв і відчував, як мокра кофта прилипає до спини. Холоду я не відчував. Притулився до воріт гаража, розуміючи, що на цей раз пронесло… Діти прийшли за п’ятнадцять хвилин. Російських солдатів на вулиці вже не було.

Ми вийшли гуманітарним коридором 10 березня, а через два дні в мій будинок таки заїхали два БТРи російської армії. Пили з моїм портретом, перетворюючи водночас мій будинок на хлів. Футболкою збірної України витирали ноги – я знайшов її потім у підвалі, там пив, мабуть, другий склад). Усього описувати не буду – ні до чого.

І таки так, вони відкрутили ту саму сакральну пральну машину в мене вдома. Не винесли – не встигли, мабуть. А може не помістилася до БТР, не знаю. Але потім сантехніки довго матюкалися, приробляючи її назад, бо різьблення «визволителі» таки зірвали.

Минув рік. Я, як і всі, мрію про одне – про мир. Про світ, де таке стане неможливим. Пройшов лише рік. А мені здається, що ціле життя минуло. І те 24-те я вже практично не пам’ятаю. Занадто багато чого було потім – втрат, сліз, розпачу та втоми. Але була і радість, якої до цього ніколи в житті не було, було кохання та сльози щастя, було відчуття того, що ми всі – єдині.

Все буде Україна. Я точно знаю. Світла пам’ять тим, хто загинув. Дякую тим, хто зараз наближає нашу перемогу. І – Слава Україні!”, – написав Владислав Ващук у себе в Facebook.

Причиною цього рішення стало те, що сестри Музичук не підписали листа у ФІДЕ про відсторонення спортсменів з Росії та Білорусі.

Про це повідомляє прес-служба ЛОШФ.

“Гросмейстерки Анна і Марія Музичук свої підписи під листом не поставили, вони вважають, що “не все так однозначно” і що “не всі росіяни погані”. Для нас така позиція львів’янок дивна, ми вирішили припинити співпрацю з ними. Йде війна, потрібна чітка позиція щодо країни-агресора.

Організація почала процедуру їх виключення з президії та членства у Федерації”, – розповів Фірман в коментарі виданню “НВ“.

7 квітня Львівська обласна шахова федерація (ЛОШФ) після шокуючих подій, які відбулися в Бучі, Ірпіні та Гостомелі, зажадала негайного розгляду питання про виключення росіян і білорусів з ФІДЕ.

Також ЛОШФ закликала повністю заборонити участь всіх російських і білоруських шахістів у всіх турнірах, що проводяться за підтримки та організації ФІДЕ.

Нагадаємо, війна в Україні почалася рано вранці 24 лютого, коли РФ приступила до масштабного вторгнення. Український спротив російській агресії триває вже другий місяць.

Як повідомлялося раніше, в Ірпіні в спортзалі був розстріляний відомий боксер і дитячий тренер Олексій Джунківський, а в братській могилі під Бучею було виявлено тіла футболіста Олександра Сухенка та його батьків.

Ще одна трагічна новина прийшла з села Бородянка Бучанського району. Там знайшли мертвим Віктора Юрченка, також убитого російськими терористами. Загиблому було 58 років. Про це повідомили на сторінці Києво-Святошинського футболу в Facebook.

Віктор Юрченко був відомим у минулому футболістом і тренером. На Київщині його вважали справжньою спортивною легендою.

Юрченко виступав за “Машинобудівник”. Ця команда з Бородянки свого часу була грандом Київської області, ставши в 1986 році володарем Кубка України серед аматорів. На той момент 24-річний захисник Віктор Юрченко відзначився забитими голами в обох фінальних матчах.

Також Юрченко ставав чемпіоном і володарем Кубка Київської області, вигравав Кубок УРСР. Забивав переможний м’яч Олександру Шовковському на НСК “Олімпійський” і є одним з небагатьох захисників, які оформили хет-трик в офіційному матчі чемпіонату.

Після закінчення своєї спортивної кар’єри Юрченко тренував дітей.

Його вихованці неодноразово ставали переможцями різних змагань. Також працював і з дорослими аматорськими командами.

Сини загиблого – Дмитро і Михайло – також стали футболістами.

Як повідомляє офіційний сайт Федерації боксу України, трагедія сталася 28 березня.

За даними джерела, Олексій Джунківський загинув у боксерському залі під час “спілкування” з російськими військовими. Тренера розстріляли на місці.

Олексій Джунківський чотири рази здобував медалі чемпіонату світу серед військовослужбовців. Після закінчення кар’єри став дитячим тренером і виховав чимало відомих боксерів. Серед його вихованців – чемпіон Європи серед школярів 2016 Олег Лагута та срібний призер чемпіонату Європи серед школярів 2015 Владислав Марчук.

Раніше повідомлялось, що в бою з російськими загарбниками під Авдіївкою в Донецькій області загинув вихованець футбольного клубу “Кривбас” Володимир Колесник.

«Швидка допомога з Іспанії вже мчить до наших захисників. Ми нарешті подолали всі бюрократичні труднощі і відправили 2 карети з подарунками на Київщину і Харківщину. Працюємо 24/7 над наступними поставками.

Завжди пишався, що я українець, але сьогодні розпирає гордість за кожного мого співвітчизника – жінок, які скляними банками збивають ворожі дрони, чоловіків, які голими руками зупиняють танки, безжальних конотопських відьом, волонтерів, спортсменів, які з усіх куточків світу максимально мобілізовані і підтримують свою країну, і, звісно, Героїв, які щодня ризикують своїм життям в найзапекліших боях.

Серце розривається за знищені рашистським загарбниками міста, скалічені долі і смерті українців, яких надто багато… Але знаю, що весь наш біль і сльози повернуться грьобаним оркам в 100-кратному розмірі.

Зворотній відлік їхнього кінця почався 11 днів тому. І стрімко наближається до фіналу. Впевнений, що нація зомбованих патологічних боягузів зовсім скоро почне перегризати одне одному горло, а на кордонах про них подбають вже наші воїни.

Мочіть, братики, цих рашистських в#######в, а ми будемо всім світом вам допомагати і прикривати ваші спини. Перемога вже близько

P.S. Дякую усім футболістам та українській діаспорі в Іспанії за потужну підтримку», – написав Зозуля.

«Сьогодні очі всього світу звернені на Харків, де харків’яни щодня демонструють чудеса мужності та самовідданої любові до свого міста.

Я переговорив із багатьма моїми друзями-бізнесменами з різних країн. Вони вражаються героїзму і не просто співчувають, а готові надати фінансову допомогу.

За відгуками моїх друзів, я бачу, що нам під силу зібрати для харків’ян навіть 1 млрд. доларів. Щоб зараз місто вистояло, а люди менше страждали. І щоб потім відбудувати все зруйноване за найвищими світовими стандартами.

Тому під егідою DCH ми запускаємо Програму міжнародної підтримки Харкова World4Kharkiv. Найближчим часом запрацює сайт, і я розповім докладніше, як усе буде організовано», – написав Ярославський.

«Звертаюся до колег-керівників національних асоціацій та моїх друзів в країнах Європи та усього світу. Я дуже вдячний вам за щоденні слова підтримки України.

Але щоб врятувати життя тисяч невинних українських дітей і жінок потрібно якнайшвидше закрити небо над нашою країною. Закликаю вас звернутися з цим проханням до влади і військового керівництва ваших держав, а також світових лідерів, які мають вплив на таке рішення.

Від нього залежить, чи зможуть далі битися серця маленьких діток у Харкові, Чернігові, Маріуполі, Сумах, Херсоні, Києві та багатьох інших містах і селах України.

Зараз вони знаходяться під постійним прицілом і бомбардуваннями російських окупаційних військ і мріють лише про одне: щоб цей страшний сон закінчився.

Наші воїни хоробро захищають беззахисних мирних людей ціною власного життя. Наша держава зараз єдина як ніколи, об’єднана навколо президента Володимира Зеленського і віри у перемогу над злом.

Ми всі разом стримуємо навалу російського фашизму, яка вбиває і руйнує все на своєму шляху. Ми стримуємо їх просування до кордонів Європи і всього цивілізованого світу.

Тому закриття неба над Україною – це безпека всього світу. Разом ми обов’язково переможемо темну силу російського фашизму! Слава Героям! Слава Україні», – написав Павелко.

Про це повідомляє сайт клубу з посиланням на президента команди Володимира Котляра.

“Віримо у Збройні сили України, разом боронимо Батьківщину від фашистсько-російських загарбників, гуртуємося та продовжуємо допомагати нашій Армії! Окремо відзначимо, що легенда ФК «ХІТ» Сергій Чепорнюк несе варту у Теробороні Києва, допомагаючи нашим військовим!”, – сказано в новині.

ХІТ був зазснований в 2005 році. З 2016 року команда виступає в найвищому дивізіоні України. В сезоні 2020/2021 брала бронзові нагороди.