Колишній головний тренер «Ворскли» Микола Павлов оцінив шанси полтавчан на перемогу у фіналі Кубка України проти донецького «Шахтаря».

– Я дивився вчора трансляцію кубкового півфіналу, переживав. У цьому поєдинку краще виглядала «Ворскла», тож перемогла заслужено. Побачивши на трибуні житомирського стадіону Володю Чеснакова, послав після матчу йому sms-повідомлення, у якому привітав його з виходом у фінал і попросив, щоб він передав мої привітання і Сергію Долганському. Наприкінці травня виповниться 15 років з моменту завоювання «Ворсклою» Кубка України, і от тепер полтавська команда знову потрапила до фіналу. Я вважаю, що нинішній «Шахтар» не сильніший за той, який у 2009-му, за одинадцять днів до зустрічі з нами, виграв Кубок УЄФА. Тому шанси у «Ворскли» зараз набагато кращі, ніж тоді. Сподіваюсь, що Долганський і Чеснаков розкажуть хлопцям, як вони готувались до того переможного кубкового фіналу – і все буде гаразд.

– Не так давно полтавську команду очолив Сергій Долганський, який захищав її ворота під час Вашого тренерства в ній. Що скажете про його нинішню роботу?

– Я переживаю за Сергія Долганського, хвилююсь. Він – молодець. Ось доказ того, що потрібно довіряти своїм молодим тренерам. Довірили йому команду – і він все добре робить. Щодо недавнього матчу чемпіонату, у якому «Ворскла» поступилась 1:5 київському «Динамо», то на мою думку, рахунок не по грі. Столична команда хоч і була кращою, але не стільки м’ячів у той день повинно було у воротах полтавців побувати. Про те, що рахунок не по грі, казали навіть футболісти «Динамо».

– Фінальний матч у Рівному, проведення якого заплановано на 15 травня, збираєтесь відвідати?

– Ще раніше, коли на Виконкомі УАФ приймалося рішення, що вирішальний матч Кубка України відбудеться у цьому місті, я подумав: «До Рівного від Києва не так далеко. Якщо у фінал потрапить одна з команд, у якій я працював, то поїду, щоб за неї повболівати». Тож якщо у мене буде час, то, можливо, дійсно з’їжджу у Рівне на цей поєдинок.

Ними стали Сергій Владико, Олександр Каденко, Євген Дикий, Микола Павлов, Катерина Монзуль, Андрій Полтавець, Артем Стоянов, Олександр Зінченко.

Кварцяний та Гатаулін – почесні члени виконкому УАФ. Вони ожуть відвідувати всі виконкоми без права голосу.

По завершенню Конгресу одразу розпочнеться засідання виконкому, на якому буде ухвалено рішення про створення Асамблеї регіонів. Цей орган замінить присутність представників обласних федерацій у виконкомі.

«Дозвольте привітати вас із призначенням на посаду головного тренера національної збірної України. Ця робота – вершина тренерської діяльності для будь-якого спеціаліста, доказ його фахового рівня та професійної затребуваності. Очолити першу збірну команду своєї батьківщини – ще почесніше, тому що підкреслює особливу роль фахівця в футболі рідної країни та означає його високий авторитет і великі досягнення в своєму ремеслі.

Ви, Сергій Станіславович, пройшли всіма щаблями розвитку – від молодіжної команди свого головного клубу, як гравця, до клубів-учасників континентальних змагань. Від ролі асистента, помічника – до дійсно самостійної творчої роботи. Від клубу, де ви здобули авторитет як гравець – до зовсім нових для вас країн і чемпіонатів. Нарешті, ви – один із тих фахівців, які до тренерської роботи в збірній були її гравцем. Причому, одним із лідерів – одним із рекордсменів і культових нападників свого часу.

Мені вдвічі приємніше, що ви є одним із членів правління Всеукраїнського об’єднання тренерів з футболу. Це означає, що наша організація вважає вас гідним представником професії, гідним колегою.

Можете й надалі розраховувати на всіляку підтримку Об’єднання в цілому та мою особисто в вашій відповідальній роботі.

Як і Андрій Шевченко, Юрій Калітвінцев, я і інші наставники збірної, ви пройшли свій шлях у футболі та увінчаєте його вершиною тренерської діяльності – роботою головного тренера національної збірної України з футболу.

Я, як і інші ваші колеги, прекрасно розумію всю практичну складність турнірних завдань і рівня конкуренції, яка стоїть перед збірною України на сьогодні. Проте не сумніваюся, що ви зробите все можливе, щоб наш футбол завдяки першій збірній команді був якомога краще представленим на міжнародному рівні та міг розвиватися відповідно до сучасних тенденцій, рівня наших провідних футболістів і тих провідних клубів України та світу, які вони представляють.

Успіху вам і всьому вітчизняному футболу! Дякуємо ЗСУ за можливість продовжувати розвивати футбол в Україні, незважаючи на брутальну криваву агресію ворога!» – сказав Павлов.

Детальніше на ua.tribuna.com:
https://ua.tribuna.com/uk/football/1000000072651-nikolaj-pavlov-rebrovu-kak-ya-shevchenko-i-kalitvinczev-/?utm_source=copy

«Він просто не має досвіду на дорослому рівні роботи. Напевно, коли він працював із дітьми та давав такі пресконференції, на це ніхто не звертав уваги. А сьогодні, завдяки обставинам, він вийшов на міжнародний рівень, але у розвитку залишився з юнаками, тож так розмовляє з журналістами. Так не можна! Він просто ганьбить себе і нашу країну, показуючи, що не може поводитися. Мені соромно за нього.

Пам’ятаю, в Україні йому ставила нормальні запитання приємна дівчина-журналіст, а він… Вона ж готувалася, шукала інформацію, виконала стільки роботи, а він так по-хамськи відповідає. Я є президентом Всеукраїнського об’єднання тренерів, а Петраков входить до нашої спільноти, тому мені соромно подвійно. Мені дуже соромно, що ми маємо таких тренерів», – заявив Павлов.

“Це така трагедія для мене… Я десять з половиною років там прожив, у мене дім там зараз залишився. Я 5 людей не можу знайти поки. Навчили дивитися по «Вайбері», є в мережі, значить живий. Начальник моєї команди там також залишився, його вивезли в Мелекіне, бо розбомбили будівлю.

Деякі виходять і одразу мені телефонують. Я такий щасливий тоді. Один з останніх моментів… У мене був футболіст Степан Молокуцко, який загинув (прим. – у 2002 році в автокатастрофі). Я з його сім’єю та жінкою завжди дружив, вони до мене приїжджали. І я не міг їх ніяк знайти. Тут дзвонить мені Жанна Молокуцко, їхня дочка, і каже: «Я знаю, що ви питали за нас». Сказали, що живі, з сусідами. Відмовилися їхати, там залишилися.

Одразу поїхав би в Маріуполь, коли закінчиться війна. Поїхав би на кладовище, завжди це робив. Зараз стане ще більше, кого згадувати“, – сказав Микола Павлов.

«Чемпіонат треба проводити лише в Україні. Сто відсотків. Були розмови про те, щоби виїхати за кордон, але я взагалі не розумію, хто це говорить. Я взагалі не розумію, чому п’ять команд, які гратимуть у Європі, мають їхати тренуватися за кордон, а решта нехай залишаються тут.

Хто служить у Збройних Силах, теробороні, поліції? Молодий хлопці. Вони ризикують життям, ми втрачаємо стільки молодих хлопців на передовій скрізь. Це фронт. Футболісти також на своєму фронті. Вони мають виходити та грати на наших полях. У Маріуполі теж стріляли – ми не виїжджали із міста взагалі. А грати їхали до Дніпропетровська, хоча тоді в місті було спокійно

Суркіс запропонував грати у Києві, бо там багато стадіонів. Я читав в інтерв’ю Козловського, що вони готові грати навіть під бомбардуванням. Ось це нормальна позиція керівника. І я б так вчинив. Адже ми на полі знаходимося разом. Якби я сидів у бункері та керував – це нікуди не годиться. Я теж буду з ними поряд, і тренери повинні так чинити.

Футбол – це також професія. Принаймні люди, з якими я зустрічаюся, кажуть: «Давайте швидше за футбол». Усі хочуть футболу. Подивіться який ажіотаж зараз біля збірної України” – сказав Микола Павлов в ефірі програми «Головна команда».

“Мене хвилює одне питання, яке обговорювалося до того, як команда зібралася. На місяць збирати збірну чи готуватися у клубах? Петраков не має досвіду готувати команду місяць, він ніколи збори на місяць не проводив. У Луческу та Де Дзербі є досвід підготовки команди через ігри та у тренувальному процесі.

Мені зараз цікаво і дуже хочеться подивитись, який буде насамперед фізичний стан футболістів на полі. Багато хто каже, що треба лягти там, померти. Але якщо немає сил, то куди ти вже побіжиш?

Якщо Петраков підготував команду і вони переможуть, я зніму капелюха перед Петраковим і стану на коліна. А якщо ні – тоді виникнуть питання.

Ніколи так не хвилювався за 7-8 років, які не працюю, як зараз. Дуже хочу, щоб нашим хлопцям пощастило. Без везіння у футболі нічого не буде“, — сказав Микола Павлов.

Якщо національна збірна переможе, то 5 червня зіграє з Уельсом за останню путівку на ЧС-2022, який відбудеться в Катарі. Варто зазначити, що в 1992 та 1994 році Микола Павлов був виконуючим обов’язки головного тренера збірної України.

“Колись у нас був збір 21 день в Ізраїлі. Через два тижні ми з Леоненком побились. Був такий момент, що він спробував мене обіграти, як зазвичай, але в нього не вийшло. Він злився через це і вдарив на мене фішку.

Я, звичайно, зразу пішов на нього. Між нами був Павлов (Микола Павлов – прим), і так вийшло, що він постраждав у цій ситуації. У нього був синець під оком. Ми не поштовхались, чиясь рука відскочила, і вийшло так, що у Павлова з’явився синець“, – сказав Владислав Ващук.

«Я залишився у Києві, уся моя родина тут. Не збираюся з дому їхати. Кожен допомагає, як може: хтось займається волонтерством, зять, наприклад, записався у тероборону. А я з онуками та дітьми на місці.

Нелюди, просто, бл**ь, нелюди. Не вірю я, що вони нічого не знають. Бачу, що росіяни футбольний чемпіонат собі спокійно проводять. Дякувати Богу, відповідні організації ізолювали їх з усіх можливих видів спорту. Втім поки нам це не допомагає.

Я гордий за українців! На жаль, я вже не в тому віці, зброю до рук не беру, але щиро переживаю за наших бійців, які роблять справжній подвиг. Намагаюся допомагати знайомим з евакуацією. Один з працівників київського «Динамо» звернувся до мене – він якраз під’їжджав до Хмельницького і потребував ночівлі. Я зателефонував тамтешнім знайомим, які одразу допомогли цьому чоловікові. Тішить таке єднання країни і справжня жертовність», – сказав Павлов.