Після завершення цього ігрового циклу голкіперка “синьо-жовтих” Ірина САНІНА оголосили про завершення виступів за національну жіночу збірну України.

Свій перший виклик до національної команди легенда українського жіночого футболу отримала ще у далекому 2003 році і з тих пір, враховуючи паузи 2005-2007, 2009 та 2011 рр., протягом 15 років продовжувала активно представляти Україну на міжнародній арені:

Ірина САНІНА (36 років). Вперше до заявки на матч потрапила 05 серпня 2007 року в переможному (1:0) товарському поєдинку проти білорусок. Свій дебютний поєдинок провела лише 02 червня 2013 року, у матчі проти збірної Бельгії (0:3). Загалом зіграла у складі головної команди 17 матчів.

«Я прийняла рішення закінчити роботу в збірній! Хочу усім подякувати за цей шлях, який ми проходили разом! Бажаю подальших успіхів і з гордістю носити звання “Гравець Національної Збірної України”! Всіх обійняла і вболіватиму кожен раз за вас!», – підсумувала Саніна.

“Не знаю, хто після такої війни і їх нелюдських дій захоче потім з ними десь грати у будь-якому виді спорту. Санкції мають продовжуватися, ми підтримували акцію відсторонення російського спорту від всього. Кажуть “спорт поза політикою”, але давайте будемо відвертими, це не так. Правильно, що від них пішов Adidas, футбольний спонсор їх збірної, в них відразу забрали фінал ЛЧ. Це правильно. А чому ні?

Я не думаю, що якомусь європейцю і тим більше нашому народу захочеться поїхати на той фінал ЛЧ. Ні, він краще вдома подивиться. Санкції багато говорять про відношення до цих людей з росії. Це правильно, і це не лише прохання наших українців, щоб вони пішли зі спорту, весь світ пішов на це“, – сказала вона.

Також Ірина Саніна поділилась думками щодо українців, які лишились грати в РФ.

“Вони навіть зараз можуть грати в росії, а їх рідні знаходяться в Україні. І вони мовчать про це. Чесно кажучи, для нас це нонсенс. Коли твоя сім’я сидить в Харкові, твоє місто під обстрілами, а ти десь граєш в росії та мовчиш про це, не знаю, що такій людині можна втрачати.

Вони все знають і розуміють, але я промовчу. Це зрада по відношенню до рідних, до міста, до країни. Це їх вибір. Хоча, що вони бояться? Автозака? І сидять там далі, працюють і платять податки на ту ж саму ракету, яка полетить в твоє місто. Неможливо зрозуміти це“, – заявила Ірина.

“Я не планувала нікуди їхати спочатку. Тому що мій старший син залишився на Лівому березі. Ми були відрізані один від одного, всі мости були підірвані. Кожну годину ми були на зв’язку, питали як там, тихо чи ні, як кожен українець. Поки моя дитина там, думати про виїзд я не могла. 

Через два тижня його запросили до Литви в баскетбольну академію, він баскетболіст. З Дарниці він зміг поїхати евакуаційним поїздом. Після цього вже почали з’являтися інші думки, тому що залишилася маленька дитина.

Хоча в селі там спокійно, але то вертоліт, то винищувач пролетить, все це що він чув і бачив, ці наслідки позначаються на дитині все одно. Ми за нього переживали. При кожному шорохі він питав де це і що летить. З родиною почали думати, адже дитина росте в страху. Я вже не говорю про тих дітей, сімей, які знаходилися під обстрілами в Харкові. Це жах.

Хресна мого молодшого сина живе в Перу. Вона постійно мене запрошувала. На руках в мене не було закордонного паспорту. Коли ми почали вже думати про виїзд, то надійшла пропозиція від дівчат з Румунії недалеко від кордону з Чернівцями. Вони не встигли дати відповідь, тренер їх команди вже мені написав і запросив у свій клуб. Якраз на Чернівці їхали наші друзі з Харкова по безпечній дорозі, яка проходила через наше село. І ми поїхали.

Найважчим було те, що чоловік залишився і те, що довелося поїхати. Коли вже під’їжджали до митниці, фури сильно гримали дверима, я казала сину: “Ваня, ще 20 метрів і війни не буде вже! Буде тихо і спокійно”. Коли приїхала, я ще 3 дні відходила від всього. Коли літак в небі бачить, син ще переживає, військовий чи ні.

В Румунії нас дуже добре прийняли, до нас дуже добре ставляться. За своє життя я дуже мало зустрічалася з румунським народом, ну десь на матчах, я не знала, які вони люди. Коли дізналися, були в шоці. Наскільки вони з нами солідарні, добрі. Не було жодного кривого погляду, поганого слова чи ще чогось. Мені дуже подобається”, – сказала Ірина Саніна.

“Я прокинулася від дзвінка. О 7 ранку мені подзвонила Ольга Овдійчук, гравчиня нашої збірної, вони залишилися в Туреччині і продовжували збір з командою. Спросоння я взяла телефон, і Ольга запитала як мої справи. Я відповіла, що нормально, сплю. Ольга сказала, що всі міста почали бомбити, почалася війна.

Прокинувся мій чоловік, мене від нервів трусити почало. Ми мали щось робити. Чоловік сказав зібрати речі і поїхав заправлять машину, бо в нас залишилося лише 20 літрів пального. А ми вже планували у разі початку війни поїхати до бабусі та дідуся в село на кордоні Київської та Черкаської областей. Але вже почалася суєта на заправках. Чоловік простояв 2 години там і не зміг заправити машину, проїхавши тільки 200 метрів.

Ми були постійно на зв’язку, я зібрала речі дитини, документи вже були зібрані. Чоловік повернувся і ми вирішили залишитися в Ірпіні. В центрі міста був готель, де базувався наш “Колос” U-19, де був дворівневий підвал з прачечною.

Поки чоловік був на заправці, я спустилася на ресепшн, де мені сказали, що якщо виїхати не вийде, то підвал буде готовим. Коли треба, туди можна спокійно спуститися, все відкрито. Ми ще були у своєму номері, повернувся чоловік, начебто було тихо.

Бачили військових, черги в супермаркетах. В нас там був улюблений магазинчик, в який ми ходили. Ми пішли туди і набрали спокійно продукти без черги: боби, консерви, білок, хліб. Ми зробили запас на декілька днів.

Наші вікна в готелі виходили на Гостомель. Ми розуміли, що там знаходиться аеродром, що він для них важливий. Бомбили всі наші міста, і Гостомель будуть. І дійсно, недовго прийшлося чекати. Ми побачили перший вибух в Гостомелі. Ми спокійно ще залишалися в номері. Потім почули вертольоти, які летіли на Київ, їх було від 20. Гул був страшний. Ми розуміємо, що летить вертоліт, але чому так гучно, ми не розуміли. Потім ми все це бачили в новинах, їх дійсно було більше 20. Вже димівся Гостомель. І той перший винищувач, який впав в Бучі, його підбили буквально над нами. Я розмовляла по телефону, летіли два винищувача…

Я люблю грати на PlayStation XBox, а це просто комп’ютерна гра-стрілялка відбувається на моїх очах. Підбили цей винищувач, другий випускав за ним ракети. І це все було на наших очах. Коли вибухи стали сильнішими, в нас був зібраний рюкзак для підвалу, але ми ще залишилася у номері. Був черговий сильний вибух і ми мовчки не обговорюючи пішли в підвал.

Коли це все відбувалося дитина ховалася в туалеті. Ми вже пішли в підвал і провели там ніч. Там було десь 20 людей. Підвал я називала п’ятизірковим: було опалення, пральна машина, мікроволновка. Дуже класний підвал. Ми спали на матрасах під вибухами. Іноді далеко, іноді близько. Начебто спиш, а в тебе хребет аж ходить від цих вибухів. Так ми були там до ранку, чоловік сказав, що треба щось робити і їхати, тому що підірвали Романовський міст. І це не дуже добре.

Я пішла в номер зібрати необхідні речі для дитини. Навіть не знаю, що було тоді в голові. Не було відчуття, що я їду надовго. Ми нещодавно розмовляли з дівчатами, Натія Панцулая поклала речі в пральну машину, “думаю зараз повернусь і випраю”. Так і я думала. Дитині зібрала все, а я в чому була одягнута, в тому і пішла. Ми поїхали.

Дороги через Романівській міст не було. Ми їхали через Стоянку. Пальне добували по можливості. Дорога невелика і була пробка з машин, які виїжджали. По бокам був ліс, приватні будинки. Над нами все це летіло, вибухало, не розуміли звідки і куди. Так як в машині була дитина, треба було не панікувати. Я розуміла, що моє самопочуття віддзеркалиться відразу на дитині. І дороги назад вже не було, ти вже в цій колії.

Ноги підкошуються, але я старалась розмовляти з дитиною спокійно. Ми доїхали до заправки. Черги були шалені, був хаос. І було страшно. Ми дістали пальне, пересікли Житомирську трасу, військові нас гнали їхати швидше. Дорога до бабусі в нас займала 1.5 години, то тоді ми доїхали через 5 годин або більше. Ось таким чином ми вибралися. Потім ввечері до нас приїхала ще одна сім’я з Києва. Колега мого чоловіка, тренер “Колоса”. Так ми цілий місяць сиділи в селі“, – сказала Ірина Саніна.